Рецензія

Одного погожого дня п'ятірка студентів зібралася на виробничу практику з професором, який є керівником їхньої групи. А оскільки студенти - майбутні археологи, то основна їхня робота - борсатися у піску де-небудь подалі від цивілізації і викопувати звідти "різну гидоту". Правда через молодість та дурість похмурі підземелля ваблять більше - перевірено ще Томом Сойєром. А вже виберуться вони звідти чи там і зникнуть - чомусь відразу не цікавить ...

Складно все з цим фільмом. Похвалиш - говоритимуть, що я був упереджений (деякі вже сказали, хоча я про свою думку доки нікому, окрім дружини, і словом не обмовився). Покритикуєш - отримаєш купу радісних криків "Ага, я ж говорив, нічого в Україні не можуть зробити нормально". Не хочу ні того, ні іншого, тому спробую бути якомога об'єктивнішим.

З самого початку цей фільм мав досить цікаву історію. Любомир Кобильчук сам створив сценарій, виступив режисером і фактично повністю витягнув на собі цей проект. За плечима у нього - декілька курсів режисерської школи в Німеччині, пара кліпів і велике бажання щось зробити гучне і хороше. Більш того - практично вся знімальна група підібралася з дебютантів у великому кіно (тут саме час зацікавитися питанням - а куди перетікають гігантські кошти, які витрачає держава на навчання режисерів, сплату їхніх дипломних робіт і так далі). Плюс робилося все на спонсорські кошти, які у нас дають під такі справи вельми неохоче, - не газ, не нафта і навіть не метал все ж, та й закінчилися вони на півдорозі.

Все це не могло не позначитися на кінцевому продукті - приблизно з середини фільм починає все більше провалюватися, а наприкінці взагалі виходить зім'ятим і жахливо прісним, неначе в загашнику ще залишилася половина стрічки, але не вистачило грошей на її обробку. Саме про такі речі сказав сьогодні вельмишановний пан Сапковський - "буває, коли у письменника немає грошей, він бере перших двадцять сторінок романа і продає його як розповідь, а потім береш, і відчуваєш, що тобі надіслали перший розділ, а другий - забули". В результаті фільм дуже нагадує диктант в зошиті учня среньої школи - у багатьох, в тому числі і у мене, колись була така проблема: коли починаєш рядок, здається, що попереду ще купа місця, тому пишеш розмашисто, крупними літерами. До кінця виявляється, що місця дуже мало, тому літери стають все дрібніше й дрібніше, налізають одна на одну і в в решті-решт взагалі доводитися загинатися уздовж поля. Так і тут - почавши дуже гарно і сильно, з красивої, стильної мальованої заставки рівня голлівудських фільмів під кінець все звелося до рівня дипломної роботи студента режисерського факультету. Сподіватимуся, що в майбутньому він виправиться - початок показав, що така надія, справді, має підстави.

Про акторів нічого сказати - в принципі студенти, як переляканих, так і радісних грали непогано. А Ольга Сторожук, яка зіграла Катю, взагалі заворожила мене аж до кінця фильму і довела, що у нас є кому грати симпатичних панночок.

Ще один нюанс - свідомо заниженний віковий поріг, у зв’язку з чим у фільмі потрібний ефект досягається виключно психилогічними прийомами. Крові, як такої, у фільмі майже нема. Тому той самий психологічний вплив для людини, яка спокійно переглядає всілякі "Пили" і "Техаські різанини", виявляється дуже слабким, але ж для більш вразливих, як от моя дружина, яка була в захопленні - він виявився саме її психологічному кордону, до якого певна доля страху приносить приємний лоскіт, а після - одні неприємні позиви забратися від фільму подалі.  Ну і відповідно вже зараз інтернет переповнений обуреними відгуками глядачів, пересиченими свого часу всілякими "Повсталими з пекла" і "Хостелами". Даремно. Не умієте перемикатися на потрібні вікові рівні відчуттів - не ходіть на фільми з таким віковим цензом.