Не можна по-справжньому пізнати Африку, не переживши "Матата мінґі", хоча пережити це вдається далеко не всім.

В лінгала, одній з тамтешніх мов, ці слова означають "велику бучу". Телевізор не дає і приблизного уявлення про те, що таке справжня африканська вечірка, коли темношкірі брати відриваються від банок з місцевим пивом - бангою, і беруться за мисливські рушниці і мачете. Вони обожнюють мачете з широкими і гострими лезами, що так добре підходять для рубки лісу і розправи з ближніми. Репортажі з умираючими від голоду дітьми і стерв'ятниками, що кружляють над трупами, здаватимуться ідилічними картинками. Щось подібне відбудеться, якщо п'ять тисяч розчарованих в житті англійських хуліганів влаштують бійню в якому-небудь барі у Бенідормі, а потім одночасно розпорють собі животи.

Присягаюся могилами пращурів, не раз в моєму веселенькому житті мені було по-справжньому страшно - особливо коли я заробляв на хліб телерепортажами з "гарячих точок". Але що таке справжній страх, я зрозумів в Африці, коли зіткнувся віч-на-віч з компанією жовтооких бандитів. У кожного була пляшка пива в руці і "калашников" на плечі. Вони поцікавилися, якого дідька я, білий виродок, роблю на їхній території. Це були "калі боррока", що ось вже дванадцять років воювали з плем'ям харраї, а в Африці надають значення племінним відмінностям. Я до цього часу вкриваюся холодним потом, згадуючи деталі тої події. Пам'ятаю чолов'ягу із старою гвинтівкою і в сонячних окулярах, на скельці яких залишився цінник: чоловік наказав мені зняти черевики і розвернутися спиною, - пам'ятаю прокурених наскрізь мозамбікців, котрі захоплено обговорювали португальською, як би вправніше розчленувати мачете Пако Кустодіо, мене і нашу камеру. Звукооператора Начо вони збиралися залишити в живих, тому що він був молодий, блакитноокий і з симпатичною дупкою. Узагальнюючи, в Африці я зрозумів кілька важливих речей, в тому числі те, що людське життя дійсно лайна не варте. І ще - будь-яка жінка, навіть черниця, коли її ґвалтують десять чи п'ятнадцять чоловік по черзі, спочатку кричить, а потім підкоряється. Відверто кажучи, я вважав за краще обійтися без такої інформації.

В газетах пишуть, що в Африці знову неспокійно. І в епіцентрі сутички неодмінно опиняються священики і відважні черниці. Що б не відбувалося, евакуюватися вони не хочуть. Іноді хтось з них зникає, але на його місце приходить хтось інший. Вони там, де небезпечніше за все і усюди прагнуть допомогти, хоча чудово розуміють, що від цього нічого не зміниться. Вони ризикують життям в ім'я ідеї, або, якщо хочете, віри. Читаючи газетні статті я уявляю на місці їх героїв своїх знайомих. Мені дуже хочеться вірити, що так воно і є. Часто вони зовсім не схожі на черниць і ченців. У них довге волосся та бороди. Вони носять майки з портретами рок-музикантів. Щодня ці люди кидають виклик долі, працюючи в шпиталях, допомагаючи своїм братам в Христі з'явитися на світ і полегшуючи їх останні хвилини. Вони не залишають свою паству навіть перед обличчям лютої смерті. Кожен пропонує людям порятунок не на небесах, а тут, на землі, в цій проклятій юдолі сліз. Вони гладять худі, поранені руки своїх пацієнтів, схиляються до них, шепочучи слова втіхи, а трохи пізніше - відхідну молитву.

Через це, якщо мені інколи доводиться читати або слухати дріб'язкову маячню його високопреосвященства Сетьена, його високопреосвященства Карла - архієпископа Анголи, або Папи Войтили з його хворобливою манією щодо нашого блудодійства та абортів, я завжди кажу собі: "Спокійно, Артуріне, не переймайся, не богохуль, подумай про інших. Подумай про всіх тих, кого ти бачив спокійними і врівноваженими посеред крові та божевілля. Подумай про священиків і черниць, які завжди готові до жорстокої смерті, про тих чоловіків та жінок, котрі доводять існування гідності та совісті під знаком хреста".