На те, щоб розгадати цю таємницю, я витратив майже сорок років. Це відбулося зовсім нещодавно в Картахені, де я насолоджувався морем та сонцем і одного разу відправився перехилити кілька чарчин з Педро-Лоцманом. Ми сиділи на веранді портового бару, базікаючи про човни і старі часи. Хлопчиськом я весь час мотався серед причалів і портових кранів. Згадувались персонажі тих років, темні особи і набрід всіх мастей, що ошивався тоді в порту. Цікаві, забавні, неповторні особи, що наповнювали моє дитинство. З кимось з них я був знайомий, про інших чув немало дивовижних історій. В основному це були невдахи, над якими потішалися в тавернах і барах по всьому порту і навіть на Головній вулиці. Я пам'ятаю Витрішка, Антоньїко, Куріану, легендарних Пічі, Негра з Молу, Хакету, який зображав тореро, кидаючись з газетою на проїжджаючі автомобілі, а потім салютував невидимим трибунам: у Світову війну він уявив себе Гітлером і до скону вислуховував від портового народу питання про стан справ Третього Рейху. Ще був шофер, який водив катафалки. Хлопчиська дратували його: "Гей, шофере, прокатай нас!" На що він незмінно відповідав: "Коли помре твоя матуся, домчу її з вітерцем!"

Лоцман знав їх всіх, а я пам'ятав дуже багатьох. Наприклад, Мишеня, який їв кішок: принаджував їх сардинами, а потім тушкував із рисом. Тоді, в п'ятдесятих, ми дивилися на подібних персонажів із острахом та захопленням. Ми були жорстокі, як бувають жорстокі діти, що не знали батьківської ласки. Всі місцеві диваки страждали від наших насмішок. Мені боляче згадувати про це. Мабуть це муки совісті. Вони стають сильнішими, варто мені подумати про Патефона.

Федеріко Трільо, який став великою шишкою, Еліас Мадрид Корредера і Мігель Себріан Пасос повинні пам'ятати його. Патефон продавав лотерейні квитки на розі вулиці Марістас. У нього були рідкі зуби і жахливо брудні рукавички. Він так погано бачив, що був змушений підносити кожен квиток до очей, щоб роздивитися номер. Високий, різкий голос Патефона, що сповіщав черговий виграш, розносився по всій окрузі. Ледарі, що накачувалися вином в сусідньому барі, частенько підбивали нас запитати його про стару. Ми уявлення не мали, про кого мова, але реакція Патефона на це питання була неймовірно смішною. Варто було підійти до нього і поцікавитися: "Патефон, як стара?", бідолаха перетворювалася на справжнього василіска. Витріщуючи короткозорі очі, він кидав нам незмінне страшне прокляття, почувши яке ми вищали від жаху і захоплення: "Хай чорний рак вразить твого батька в те саме місце!"

Я б ніколи не дізнався, ким була ця стара, якби Лоцман не згадав між чарками про Патефона. Коли я нагадав про стару, він уважно подивився на мене своїми розумними, вицвілими від моря і сонця блакитними очима. Довго на мене дивився, а потім сказав, що це була просто бідна жінка, що замінила Патефону матір, яка, як говорили, торгувала своїм тілом. Потім додав, що звали її Валенсіаною. Патефон, зазвичай тихий і забитий, шаленів всякий раз, коли йому нагадували про його вірогідне походження.

Скзавши це, Лоцман знизав плечима і попросив ще пива. А я думав: що ж це за життя таке? Можна прожити його, так і не дізнавшись, скільки трупів ти залишив за своєю спиною. Ми вбиваємо по дурості, по необережності, тому що нам все одно. Просто з незнання. Іноді одна з цих примар раптом виникає з піни в пивному кухлі, і ти розумієш, що тепер надто пізно. Не можна повернутися назад і все виправити. Не можна прийти на Головну вулицю і сказати: "Патефоне, мені так шкода!" Або хоч би купити у нього останній, жалюгідний, безцінний лотерейний квиток.