Коли я буваю в Буенос-Айресі, ранками полюбляю прогулятися ринком в Сан-Тельмо, між антикварних лавок і лотків антикварів. Там неодмінно грають вуличні музики і у натовпі можна зустріти жінку в капелюшку і боа, одягнену, як Марго з пісеньки, яку мій батько зазвичай наспівував, поки голився - про те, як вона виходить вранці з кабаре, самотня і втомлена. Навколишніми вулицями прогулюється схожий на Карлоса Гарделя дідусь з фарбованим волоссям. Він вмикає запис "Кумпарсіти" і підспівує магнітофону сухим надтріснутим голосом, колись, напевно, красивим і звучним. Він уявляє себе одним з красенів Боки і Палермо, чуло* з ножем в жилетній кишені, з книги Борхеса або Бьой Касареса. Старий співає, але думки його далеко: він згадує ті дні, коли був молодий і пригожий, а його голос зачаровував красунь. Проходячи повз старого, я обов'язково залишаю пару песо, а він, не перериваючи співу, без тіні усмішки, припіднімає капелюх у привітанні. Щоразу, повертаючись в Сан-Тельмо, я думаю, що не побачу вже його наступного разу, але старий завжди на своєму місці - вже котрий рік. Примара Гарделя, думаю я. А можливо і сам Гардель, який вижив у тій авіакатастрофі і тепер бродить Буенос-Айресом інкогніто. Привид самого себе.

Я обожнюю площу Сан-Тельмо. Мені подобаються її кав'ярні та ресторани, її балкони і під'їзди, і крамнички, де на прилавках припадають пилом забуті скарби минулого. Тут дуже добре, якщо не брати до уваги галасливі натовпи американських туристів, що безперервно жують жуйку, галасують на своєму діалекті і фотографують все підряд без розбору. Іноді я купую старі книги, а частіше просто тиняюся серед прилавків, роздивляючись пожовтілі фотокартки Перона, бронзові дзвіночки, камери "Кодак" двадцятих років, поламані іграшки, ляльок із справжнім волоссям. У таких місцях, якщо уважно прислухатися і придивлятися, дбайливо доторкатись кінчиками пальців до старовинних речей, можна вловити дух часу, що давно пішов. Коли кожна вулиця, кожен камінь, кожна особа набудуть особливого значення. Ви зрозумієте Буенос-Айрес. Полюбите його.

Одного разу, зробивши ритуальний обхід антикварних лавок, я сів перепочити за столиком літньої кав'ярні. Мою увагу привернула немолода сеньйора. Вона граціозно пересувалася між столиками з люб'язною усмішкою на вустах. Старенька продавала тоненьку брошуру власного авторства "Душа танго". Ідіот-турист за сусіднім столиком грубо штовхнув стареньку, від чого я просто знавіснів. Я навіть спробував штовхнути грубіяна ліктем, але не дістав. Стару сеньйору звали Тереса Руїс Дуго. Вона викладала музику, рано овдовіла і тепер намагалася продати свої брошури, щоб хоч трохи заробити. Багато років тому вони з чоловіком виступали на сцені: "Оркестр танго Дуго". Здавалося, думки про минуле повертають сеньйорі молодість. Свою книгу вона присвятила чоловікові і співавторові. Тонка обкладинка, дешевий сірий папір. "Більше немає газових ліхтарів", - прочитав я на першій сторінці. Книга коштувала вісім песо. Це приблизно тисяча песет. Я дав старенькій купюру в десять песо. Сеньйора поглянула на мене з вдячністю і розумінням. А я подумав, що в молодості ця жінка була справжньою красунею. Вона і зараз залишалася красивою.

- Куди ви повезете книгу? - запитала сеньйора, дістаючи блокнотик і олівець. - Я неодмінно записую назви міст, до яких відправляється моя книга.

- До Санкт-Петербурга, - збрехав я, подумавши трохи. - Спочатку до Мадрида, потім до Санкт-Петербурга.

- Санкт-Петербург...- повторила старенька і зробила позначку в блокноті. - Він знову так називається!

Вона пішла геть, притискаючи до грудей сумку з книгами, і незабаром зникла в натовпі. Янкі за сусіднім столиком оглядав вулицю мудрим поглядом вола, котрий щипле травичку на техаському пасовищі. Я знову спробував зачепити його кухоль ліктем і знову не зміг дотягнутися. Американець подивився на мене з легким подивом. Мабуть, йому було незатишно серед такої старизни і хотілося скоріше влаштуватися перед телевізором, щоб закусити гамбургером.

* У Мадриді так називають гульвіс, любителів випивки і бійок, відчайдушну і небезпечну публіку.