Я дуже засмутився через Лео. Він завжди незворушний і має бездоганні манери. Клієнтки, молоденькі і зовсім дорослі пані, крадькома поглядають на Лео і посміхаються йому, залишаючи на чай. Якось увечері я спустився до бару готелю в Буенос-Айресі. Лео приніс мені "Бомбей" з льодом і тоніком та ненадовго затримався за моїм столиком. З того часу ми приятелі. Я дарую Лео книги, а він не бере з мене плату за останню чашку кави.

-Напевно, я більше не зможу приносити вам каву, - сказав мені Лео нещодавно. - Я вирішив спробувати щось новеньке. Знайти нову роботу, розумієте? Не вічно ж бути офіціантом.

Я зазначив, що ця професія нічим не гірше за інші. Лео посміхнувся.

- Я ще дуже молодий, щоб задовольнятися малим.

Я не знав, скільки йому років, і цього разу зважився запитати. - Двадцять чотири, - відповів Лео. Я побажав йому успіхів, потиснув руку і дав чайових вдвічі більше звичайного.

- Мені тебе не вистачатиме, - зізнався я.

Офіціанти і бари. Як міцно вони пов'язані в нашій свідомості! Піде офіціант, і бар вже ніколи не буде колишнім. У моєму кочовому житті бари часто перетворювалися на притулки, робочі кабінети, тимчасові житла, а офіціанти рано чи пізно ставали для мене близькими людьми. Хоча, можливо, це я ставав для них своїм. У будь-якого офіціанта є свої фаворити. Він уважно спостерігає за людьми по іншу сторону шинквасу і ділиться своїми висновками лише з обраними. Іншому досить одного слова, сказаного впівголоса з незворушністю досвідченого круп'є, щоб висловити своє ставлення до відвідувача.

Без них ані бари, ані спогади не будуть такими, як раніше. Без Мустафи "Холідей-Інн" в Сараєво був би частиною охопленого війною міста і не більше. Ніхто інший не зміг би так стирати пил з пляшок, після того, як в готель потрапила бомба, а потім обслуговувати клієнтів з незмінною чемністю і холоднокровністю. Без Сільвії мій улюблений бар контрабандистів на Гібралтарі був би нуднішим за виступ Абеля Матутеса. Без Пепе Барсени, офіціанта, що підхопив вірус поезії, ніхто не визнав би "Хіхон" літературним кафе. Без Клаудіо, що уклав на підлогу самого Панчо Вілью, коли той, абсолютно п'яний, в'їхав до "Опери" верхи, ця таверна була б всього лише одним з численних місць мексиканської столиці, де можна випити текіли.

Всі бари і кафе, в яких мені довелося побувати, включаючи ті, що давно пішли в небуття, на зразок "Фьюми" в Кальяо або "Масті" в Картахені, запам'яталися мені завдяки офіціантам. Як забути чорновусого гіганта Антоніо, що перетворював обслуговування відвідувачів на захоплюючий спектакль, котрий вартий був будь-яких чайових. У Бейруті, в Луанді, у Севільї - всюди мені хотілося прочитати в їх очах схвалення, заслужити їх довіру, стати їм другом. Я відчував, як в їх професійному спокої, ввічливій увазі до капризів клієтів проглядається особлива мудрість, глибоке знання життя і людей.

Таким був лейтенант Кастільо. Звісно, насправді його звали по-іншому. Я сам вигадав це прізвисько. Лейтенант Кастільо працював у розкішному середземноморському яхт-клубі і ненавидів його багатих членів одвічною, несамовитою, справді республіканською ненавистю. Про свої подчуття він повідомив мене пошепки, перегнувшись через шинквас. Лейтенант Кастільо вважав за краще бачити яхтовласників і розряжених пані в світлі фар вантажівки, під дулами гвинтівок, на краю власної могили. Подаючи клієнтам коньяк та воду, він дивиться на них з люттю санкюлота, немов визначаючи, кого варто поставити до стінки першим. "Розважайся, тварюко, - думає він. - Тобі лишилося три місяці!" Втім, лейтенанта Кастільо давно не видно - мабуть звільнили. Останнім часом він остаточно втратив витримку. Я часто уявляю, як лейтенант точить об камінь своє мачете і прикидає, коли краще виступити. Сподіваюся, коли час прийде, він мене впізнає.