Кілька днів тому я сидів у літній кав'ярні на площі Святого Франциска, що в Кадісі, і спостерігав за перехожими. Сусідній столик займала молоде подружжя з двома хлоп'ятами, семи і дев'яти років - перед ними лежали мапа та фотоапарат. Я був голодний, як равлик на корабельній щоглі, і замовив собі гігантський сніданок. Відламуючи шматочками гарячий хліб, я дивився, як голубина зграя кружляє над собором, спостерігав і за дітьми. Батьки купили їм по рогатці. Коли я був маленьким, нам доводилося їх майструвати самим, зі шкіри та дерева, тепер вони продаються на кожному кроці і коштують копійки. Цікаво виходить: стільки народу вимагає заборонити військові іграшки, але нікого не хвилює справжня зброя, за допомогою якої можна вибити око або розтрощити коліно.

Отже, я сидів на площі, снідав, поглядав на дітвору з рогатками, і краєм ока спостерігав, як гордовитий і самовдоволений голуб, надуваючи зоб і вип'ячуючи груди, проходжається серед схвильованих самочок. Я саме намагався розгадати, кого обере цей Траволта пташиного світу, коли один з малюків голосно запропонував: "Ходім постріляємо голубів!". Я здригнувся і обернувся до їхнього батька, але той, ніби нічого не сталося, продовжував читати газету. Я перевів погляд на матір, елегантну блондинку, але вона байдужим поглядом озирала площу. Тим часом її нащадки піднялися з місць, зарядили свої рогатки камінчиками з міської клумби і вирушили на полювання, стріляючи направо і наліво. Траволту, застукавши зненацька, вразили в черевце і груди. Його нутрощі впереміш з білим пір'ям бризнули прямо до моїх ніг. А милі дітки продовжували розстрілювати голубів з жахливою влучністю сербських снайперів. Поранені птахи металися майданом, а в повітрі кружляли цілі хмари пір'я.

Біляві янголята шаленіли ще хвилин п'ять. Весь цей час їх батько сидів втулившись у свою газету, а мати байдуже спостерігала за бійнею, яку вчинили її сини. Років через сорок вони стануть говорити про благословенні дитячі роки за різдвяним столом і, можливо, проллють сльози розчулення, пригадавши епізод на площі. Нарешті жінка поглянула на мене. Мабуть, вона прочитала мої думки, і, майже фізичним зусиллям подолавши апатію, покликала старшого сина: "Пакіто, йди-но сюди негайно! І брата приведи!" Пакіто прикинувся глухим і продовжував полювання. Жінка почекала півхвилини, знов поглянула на мене і покликала більш рішуче: "Пакіто!" Врятований голуб злетів над дзвіницею, а Пако повернувся до столику з виглядом Цезаря, котрий захопив Галлію. Він привів за собою і неабияк спітнілого брата, а як трофей він захопив білі пір'їнки з хвоста нещасного Траволти, що в той час вже саме мандрував до Творця. Мати роззброїла їх з показною рішучістю. Пакіто, відчувши, хто в цьому винен, подарував мені погляд, сповнений ненависті. В той момент він нагадав мені солдата, який хотів вбити полоненого, але зупинився, помітивши, що на нього направлена камера Маркеса. Це було в хорватському Кукуньєвачі, у вересні дев'яносто першого року. Дітвора, поза всяким сумнівом, далеко піде. Я цілком міг зустріти їх не в Кадісі, а в Косово, і не з рогатками, а з "калашниковими" в руках. А ще я все-таки підозрюю, що серед вбитих Іродом і Соланою немовлят не всі були безневинними.